Ми чуємо тебе ,Кобзарю, крізь століття

           Наближення 200-річного ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка спонукає Україну, світове українство, слов'янський світ і світову громадськість належно шанувати й увічнити його пам'ять урочистими заходами, які б засвідчили вияв народної любові і поваги до геніального поета і художника, віддали належну данину вдячності й високого визнання його життєвого і творчого подвигу.

            Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва.

           Ще з дитинства він залишився без матері та батька, вчився і працював у дяків. З дитинства любив малювати, захоплювався живописом і разом писав вірші. Завдяки знайомствуіз впливовими поетами у 1838 році був звільнений від кріпацтва і згодом стає студентом академії Мистецтв (Російська імперія).

           До рідної землі приїжджав тричі. Першого разу він зустрівся із своєю родиною, яка ще до тих пір була у кріпацтві. Всі враження виклав у віршах. Тарас був обурений становищем України.

        З часом вступив у таємне «Кирило-Мефодіївське» братство, за що його потім арештували. Покарання було суворе – заслання в солдати до Оренбурга. І найгірше – це заборона малювати і писати. Після звільнення знову ж арешт. На цей раз вже Новопетрівська фортеця на 7 років.

Звільнено з-під варти Тараса лише після смерті Миколи I, а саме 1857 року. Повернення до України, і хвороба, від якої поет у 1861 році помер, залишивши великий спадок.

Ім'я Тараса Григоровича увічнено у назвах вулиць, площ, театрів, встановлено багато пам'ятників, до яких кожного року у ці дні ми, вшановуючи пам'ять Тараса Григоровича, покладаємо квіти.

            До відзначення 200 - річчя від дня народження Т. Шевченка у бібліотеці було проведено голосні читання "Ми чуємо, тебе Кобзарю, крізь століття".

Організовано перегляд літератури

 "Він Світоч наш і мова наша вічна"

Володар художнього слова

Так можна назвати відомого українського поета, автора блискучих новел, талановитих романів, чудових віршів Андрія Пилиповича М'ястківського. Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів.

Він був не тільки гарним поетом та прозаїком, а й цікавим співрозмовником, неперевершеним оповідачем, великим знавцем фольклору.

Народився Андрій М'ястківський у селі Соколівці, Крижопільського району, Вінницької області.  В усіх документах датою його народження позначено 14. 01. 1924, хоч насправді мама подарувала йому життя 13 грудня 1923 року, якраз на Андрія Первозванного, тому й назвали його Андрієм. Там, у Соколівці, пройшло його дитинство, там закінчив він школу. Рано відчув потяг до слова.

Поет, прозаїк, драматург, перекладач. 1939 року після семирічки вступив до Тульчинської фельдшерсько – акушерської школи, навчання в якій перервала війна. З квітня 1944 до травня1945 –на фронті , брав участь у боях як солдат – автоматник, згодом був працівником дивізійної газети. Демобілізувався 1946, наступного року закінчив згадану школу в Тульчині. Працював фельдшером, а з 1953 – учителем в рідному селі. В 1953–1960рр. навчався заочно на філологічному факультеті Вінницького педагогічного інституту.

.

Друкуватися почав ще до війни. Та в творчій біографії письменника була велика перерва, про яку сповістив не дзвінок, а бомби й гарматні постріли. Солдат М'ястківський пройшов війну в роті фронтової розвідки, а це означає, що він воював на передовій, а частіше — в тилу ворога. За бойові заслуги він був нагороджений медаллю «За відвагу», ще й дослужився до найвищого солдатського звання — єфрейтор, чим дуже пишався.

         Після війни Андрій Пилипович продовжив навчання в Тульчинській фельдшерській школі. Якийсь час працював сільським фельдшером, а потім вступив на заочне навчання до Вінницького педінституту. Вчителював, а коли одна за одною стали з'являтися його збірки для дітей і дорослих, перейшов на редакційно-видавничу роботу.

      Своєю письменницькою долею Андрій М'ястківський завдячує Миколі Руденкові, який «віднайшов» його свого часу в глушині на Вінниччині, забрав у сільського фельдшера писані від руки вірші, привіз їх до Києва, сам власноручно передрукував на своїй друкарській машинці і відніс до видавництва. Так ще в 1955 році з'явилася перша книжка поета «Над Бугом-рікою».

 

      Андрій М'ястківський — відомий автор блискучих новел, талановитих романів, чудових віршів. Писав для дітей і дорослих. Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів (з білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Але слава, почесті, нагороди (до яких він був байдужий) його дивовижно обминали. Удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри.

Був членом Вінницького обласного літоб’єднання. 1955 року перейшов на редакторську роботу у видавництво «Молодь» у Києві. Згодом працював у інших видавництвах та редакціях журналів. Перший вірш надрукував 1983 року у вінницькій обласній газеті «Молодий більшовик». Перша поетична збірка «Над Бугом –рікою» вийшла 1955р. У наступні роки видав книги лірики: «Там, серед поля» (1958), «Обрій» (1959), «Тятива» (1963), «Переселення зірниць» (1972), «Дорога через молодість»(1973), «Руки над колосками (1977), «Пізня райдуга» (1984), «Мелодія високої трави» (1988) та інші.

Ряд віршів було покладено на музику. Особливої популярності набули пісні «На калині мене мати колихала» та «Підкручу я чорнії вуса» (муз. В. Верменича).

Пише вірші для дітей, які склали 13 збірок: «Киця прокидається», «У роботі щохвилини помагають нам машини» (1959), «Буслові імена» (1968), «Яблука для мами» (1969), «Острів Зеленого Селезня» (1972), «Кличемо горличку» (1979), «Живе дзеркальце» (1984) та інші.

А.П.М’ястківський –автор романів «Жито на камені» (1960), «Місяць вересень» (1965), «Земля –не мачуха» (1974), «Іван Отара», «Лють» (1996), повістей «Вирій» (1965), «Хлопці з Бубни» (1967), «червоні черешні» (1971), «Через вогонь» (1971; про академіка Д.Заболотного), «Фет – Фрумос і Котигорошко»

(1978), книг новел і образків: «При світлі соняшників» (1967), «Айстри минулої осені» (1981), «Після п’яного дощу» (1989) і п’єс: «Донька Білої Берези» (1970); йшли на сцені Вінницького обласного театру ляльок 1975), “Бенгальський килим» (1980), низки перекладів з білоруської, єврейської, румунської, таджикської та інших мов. Член СПУ з 1955р.

17 листопада 2003 року А.П.М’ястківський помер.

             У бібліотеці до річниці народження місцевого письменника було проведено літературну пятихвилинку "Таємниця вогню творчості А.П. Мястківського"

Він трепетно живе у кожному рядку

(до 100-річчя з дня народження Юрія Збанацького)

Юрій Оліферович Збанацький народився в селі Борсуків на Чернігівщині. Зростав на берегах відомої «зачарованої Десни». Батько письменника — учасник першої світової війни — був поранений, довго хворів і рано помер. Мати за своє життя зазнала багато горя: поховала чотирьох маленьких дітей, у роки війни проводжала сина у партизанський загін і чекала, чекала...

Ріс Юрко здібним і цікавим хлопчиком, вирізнявся великою спостережливістю, надзвичайною пам'яттю та кмітливістю. З дитинства полюбив пресу. Запам'ятався йому той день, коли листоноша приніс до хати газету, на якій було написано: «Збанацькому Юрку». Це батько виконав обіцянку: передплатив для сина газету. Скільки-то було радості! До хати тепер часто сходилися сусіди, щоб послухати, про що читає малий Юрко.

Початкову школу (чотири класи) хлопчик закінчив у рідному селі. Писати вірші й оповідання Юрко почав ще у школі. Помітивши в Юрка допитливість, бажання більше знати, вчитель попросив батьків дати синові змогу продовжити навчання. Незважаючи на те що сім'я Збанацьких була багатодітною, часто хворів батько, на сімейній раді було вирішено одностайно: Юрко вчитиметься. Семирічна школа була в районному центрі, що знаходився за тринадцять кілометрів від села. І хоча долати пішки щодня таку відстань було нелегко, хлопчик залюбки оволодівав знаннями. Потім здобував освіту в Чернігівському педагогічному технікумі, продовжував навчання на мовно-літературному факультеті Ніжинського педінституту. Згодом працював учителем, а в дев'ятнадцять років став директором неповної середньої школи. Потім редагував районну газету.

Восени 1931 року починається педагогічна діяльність Ю. Збанацького, якому тоді не було ще й вісімнадцяти. Перший вірш молодого вчителя з'явився у газеті в 1932 році.

У роки Вітчизняної війни Юрій Оліферович організував партизанський загін, а потім командував великим партизанським з'єднанням імені Щорса. Виданий зрадником, Ю. Збанацький потрапляє до рук німців. За період дев'ятимісячного ув'язнення він пройшов через Чернігівську тюрму, Яцевський концтабір, голод і тортури. В осінню ніч 1942 року Юрію Оліферовичу вдалося втекти з-за колючого дроту.

Восени 1942 року німці схопили матір письменника Євгенію Вікторівну. Розшукуючи заарештованого сина-підпільника, вона потрапила в гітлерівську тюрму. Ні погрози, ні катування не змусили цю мужню жінку видати сина. Її було страчено. Згодом ці події ляжуть в основу повісті «Єдина». Від рук фашистів загинув також рідний брат Юрія Збанацького Василь, якому було лише чотирнадцять років.

Та особисте горе не зломило письменника. Він пише нариси, оповідання, повісті, а між боями читає їх солдатам. Таких творів налічувалося вже до двадцяти, але в одному з боїв рукописи згоріли.

Після війни Ю. Збанацький працював старшим викладачем і деканом факультету мови та літератури Київського педінституту, кілька років керував. літературною студією.

Одна за одною виходили книжки для дітей, яких налічується понад двадцять. Справжнім початком письменницької біографії Ю. Збанацького стала повість «Таємниця Соколиного бору», а своєрідним її продовженням — повість «Літо Соколиного бору».

У бібліотеці учням села продемонструвалась презентація "Між добрими людьми"